Маленький Будячок

у квітні мене поглинула нова цяцька - інстаграм - тому я дуже рідко брала в руки фотоапарат, і майже не брала його на вулицю. а ще квітень був холодний і настрій був такий самий.
( ... )

Терезці рік і 9 місяців. останні 3 вечора з високою температурою. 2 ночі без нормального сну. але сьогодні вже краще. коли хворіють діти, всі інше відходить на дальній план. і починаєш дуже добре розуміти, що зі здоровими дітьми легко, якими б вредними вони не були.

у Терезчиному лексичному запасі з"явилися слова "дейка" (виделка/ложка) і "дяку", а ще "моямама" - це вона каже Даньові, коли він обіймає чи цілує мене, паралельно шарпаючи його за ті частини одягу, до яких може дотягнутися. взагалі вона просто фантастично зрозуміло пояснює, чого саме хоче. якщо не словами, то жестами.

вірна сестра свого брата полюбила мультик "Тачки". дарма, що брата від тачок вже нудить, йому нічого не залишається як миритися із щоденним переглядом бодай однієї серії )))
( +1 )

я не роблю перепостів, але це такий чудовий пост, що один раз можна зробити виняток :)
Originally posted by danka_v_dorozi at діткотерапія

цей запис мав з"явитися тут в останній день осені, але той день із самого ранку перевернув свідомість із ніг на голову, настільки, що розповідь про наш тихий листопад відірвалася так далеко від жорстокої реальності, як місяць від землі.

у той ранок я провела Даня на гастролі, і за звичкою перед тим, як збирати малих на прогулянку, відкрила френд-стрічку. в одну мить відчула, ніби раптом опинилася в іншому вимірі.

на щастя, до вечора надія почала повертатися, а в неділю вже розквітла буйним цвітом. та однаково всі ці дні, якщо й випадало сісти за комп, то ті година-дві витрачалися на прочитання новин.
в квартирі Даньових батьків міні-філіал Майдану, на даний момент там живе 18 протестувальників, ми прийняли до себе Іванку, Ляся подалася до Соломії.

чи варто казати, що я би теж не проти постояти. та й з дому воно дійсно все якось моторошніше виглядає. я це ще по помаранчевій революції пам"ятаю. коли ввечері 23-го листопада пакувала речі в Київ, мама дивилася новини, після яких повторювала "може все таки не поїдеш", а я поїхала, і в поїзді було таке відчуття ніби ледь не на війну їду ))) та варто було вийти на Майдан, як сумніви, страх, переживання змінилися на ейфорію.

проте хочу записати спогади про( листопад, як завжди, з численними фотками )

жовтень, що минув, назавжди запам"ятається нам як місяць, в який ми отримали своє гніздечко. "отримали" - найкраще слово. бо наше теперішнє помешкання - то дарунок з Неба, дарунок Даньових батьків і рідних. після 6 років, проведених у "Барлозі" (хто читав ГП, той зрозуміє), ми отримали багато чого на перший погляд дуже простого й буденного, але для нас - дуже цінного. як то можливості вставати, коли ми хочемо. користуватися ванною, скільки нам заманеться. скільки завгодно часу проводити на кухні. слухати музику, яку ми хочемо чути. ми отримали нагоду створювати наші сімейні правила і традиції. а ще отримали шанс бачити в дорогих нам людях тільки хороше і більше цінувати їх.
у гуртожитському житті, безумовно, є багато плюсів, тим більше, наш гуртожиток був одним із найпозитивніших прикладів. але коли дістаєш можливість отак із сім"єю відокремитися в ячєйку общєства, виходиш ніби на новий рівень: із більшим ступенем інтимності, відповідальності й довіри.
ну, і традиційно -( жовтневі фотографії )

найбільшою радістю тижня, що минає, було тримати 12-денне немовля. маленький славний прибулець, який пізнає світ, і батьки, які пізнають його й, напевно, трошечки - себе. дуже добре було доторкнутися до цієї таємниці їхньої сім"ї! ця радість надихала мене впродовж усіх наступних днів.

у четвер вранці ми впіймали момент, коли не падав дощ і навіть світило сонечко. Любчик, я і Терезка сходили на Нову Пошту по посилочку, а разом з тим чудово погуляли, покопирсалися в болоті й побігали. щоразу, коли мені з ними двома так добре-добре-добре, я подумки дякую Богові, бо серце заповнює відчуття польоту. якщо ви любите чи любили кататися на маятникових гойдалках - ви зрозумієте, про що я. а ще я знаю: за злетом буде "падіння". і тому ще більше дякую за злет. порівняння з гойдалками постійно спадає мені на гадку при думці про дітей, про те, як вони виховують мене.

в Даня вже 2 тижні новий керівник. я невимовно тішуся, бачачи з яким захопленням він йде на роботу, а потім приходить і розказує, як цікаво йому було.

а ще Коханий по трошки складає кухню, яку нам таки привезли. може бути таке, що впродовж наступного тижня ми переїдемо.

так люблю в цю пору року під час прогулянок з малюками знаходити горішки :) фото - трирічної давності.

я не чекаю осінь. мені так подобається це прохолодне літо. взагалі люблю прохолодні дні в будь-якому літі.
не чекаю. бо є ще 4 дня літа. і це добре.
осінь прийде. і буде добре.
і прийде зима, а я буду переконувати себе, що це добре, і тоді чекатиму на весну. це єдине чекання в році, від якого я не можу себе стримати.
це четверте Любчикове літо. і мені так хочеться набутися з ним таким - цьоголітнім, - бо знаю, що наступного літа він буде вже зовсім-зовсім інакшим.
із народженням дітей час перестав бути абстрактним. пам"ятаю, як щороку 1 вересня вчителі захоплено дивилися на учнів і не втомлювалися повторювати: "як ви підросли за літо". вони теж могли доторкнутися до часу в такий спосіб. тоді мені це було незрозуміло, здавалося, я це я, така сама, як була навесні.
тепер я бачу, як у часу ростуть ноги. шкарпетки не налазять йому на п"яти, а пальчики ніг звисають із недавно куплених босоніжок. платтячка дуже раптово перетворюються на туніки, сорочки не защіпаються на пузі. у часу короткі штанці. а гривка постійно лізе в очі.
два тижні тому Терезці виповнилося 15 місяців, я знимкувала її, але не було коли написати про них. а вона вже змінилася відтоді. навчилася сама вилазити на гірку й з"їжджати з неї. почала дуже кумедно казати "ой" і "ап", танцює і посилає повітряні поцілунки.
але я все одно поставлю тут фото двотижневої давності. просто тому, що зараз вона вже інакша.
( 4 штуки )

щось останнім часом я тут із самими датами. може скластися хибне враження, що ми нічого не робимо, тільки свята собі влаштовуємо :) але не написати про дорослішання Любчика не можу. він так змінюється. недавно з подивом виявила, що вже не пам"ятаю певних речей із його раніших років. місяць чи два тому ми всією родиною згадували, яким першим словом Любась називав машини. це було щось таке кумедне. і ніхто не пам"ятав! а ми ніде не записали. ніби й не мега важлива інформація, але для батьків воно таке дороге. ми з Даньом іноді сядемо за комп і втикаємо в немовлячі фотки дітей, ойкаємо, ахкаємо, скупі сльози витираємо. батьки, фотографуйте дітей частіше! іноді, бува, знимкуєш і думаєш, кому воно треба, вчора знимкувала, нині знову, тільки світовий інформаційний простір захаращую тоннами однакових фотографій. а потім, через півроку-рік дивишся, й розумієш, хай там що буде зі світовим інформаційним простором, а кожен цей момент такий дорогий, такий неповторний, і як добре, що хоч так затримали його...

власне,( 3 з половиною )

відчуваю, Терезка задасть нам жару. мало того, що вона суне все до рота, то тепер її ще всюди повно.
поки сьогодні я готувала обід, ця дама встигла "допомогти" почистити цибулю, паралельно скуштувавши кожну з 4-ох цибулин, і кожна їй не сподобалася, ага.
потім по кілька разів виймала зі смітника цибулиння і під мої оплески вкидала його назад. коли оплески ці ігри набридли, взялася за шкірки картоплі, встигла погризти, поки я відвернулася.
аби не лізла в смітник, дала Терезці печиво, вона розкришила його по підлозі в різних частинах кухні. а я страх як не люблю ходити по крихтах. замітаю. її прийшлося висадити на диванчик біля столу.
стало ясно, що з печивом, то був атвлєкающій маньовр. там вона ледь не перевернула миску з салатом на себе, бо хотіла погризти край миски.
забрала миску. ріжу помідори. у той час Терезка накидала огірків в тостер, залізла в сільницю. по кілька разів витягала і клала назад в миску шматочки огірків...
фух, і на тому фоні я - ганяю колами між баняком, пательнею і столом, поспішаю приготувати обід, щоб швидко пообідати, як тільки Даньо прийде з роботи, бо на вечір нас запросили в гості наші чудові куми Степанові.
врешті ми таки приїхали до них на 45 хвилин пізніше, ніж обіцяли. я вже не пам"ятаю, коли ми востаннє приїжджали кудись вчасно. там ми прекрасно провели час. а повертаючись додому, потрапили під зливу і град, навіть трохи зупинялися, щоб під градом не їхати...

а до чого це я? почала про Терезку. так от. Любчика я могла лишити з купкою іграшок і знала, що за нею я його і знайду. ну максимум він міг на руки попроситися до мене. чи вимагати взяти на руки. голосно. але я знала, що не зайду в кімнату і не знайду дитину обмальовану з ніг до голови зеленкою, котру воно відкопало десь, де ніхто вже сподівався ту зеленку знайти. Терезка ж іще той шилодуп. і знаєте, я тішуся з того. тішуся, що Бог дав нам таку інакшу дитину після Любчика. бо я не матиму спокуси думати, ніби мої діти такі чемні, нікуди ніколи не лізуть, завдяки тому, що я володію якоюсь супер потужною методикою виховання.
мої діти просто різні. як і всі діти. і чудові. як і всі діти :) кожен по-своєму.

традиційна родинна знимка біля церкви після освячення пасок. тато з нами, зазвичай, на це дійство не ходить - залишається вдома, щоб закінчити прибирати квартиру.



цьогоріч вмовила маму не наготовлювати дуже багато страв на великодній стіл. обійшлися печеним м"ясом/шинкою/паштетом/зайчиком, двома салатами, бурячком з хроном, бульйоном, голубцями і кручениками зі свинячої вирізки з чорносливом. ну, і 3 пляцки: сирник, мій улюблений "королівський" і якась новинка. саме тому, певно, сьогодні майже пів дня відпочивали. навіть посваритися встигли ))) і помиритися, звичайно, теж.