Маленький Будячок

якщо запитати в Любчика, що йому подарувати, на 99 % це буде машинка або, конкретніше, джип, решта 1% - він може просто не знати, чого хоче. і насправді це важко - обирати йому подарунки. святий Миколай, для різноманітності, приніс Любчикові "леґо", результат - розчарований малюк у ліжку. але коли Любчиків хресний, а мій брат, Олег зайшов вчора до нас, тримаючи в руках щось велике, вкрите червоним пледом, а потім зняв плед і показав Любчикові подарунок, наш хлопчик втратив мову від захоплення. і не один Любчик :)
( а під пледом... )

цей запис мав з"явитися тут в останній день осені, але той день із самого ранку перевернув свідомість із ніг на голову, настільки, що розповідь про наш тихий листопад відірвалася так далеко від жорстокої реальності, як місяць від землі.

у той ранок я провела Даня на гастролі, і за звичкою перед тим, як збирати малих на прогулянку, відкрила френд-стрічку. в одну мить відчула, ніби раптом опинилася в іншому вимірі.

на щастя, до вечора надія почала повертатися, а в неділю вже розквітла буйним цвітом. та однаково всі ці дні, якщо й випадало сісти за комп, то ті година-дві витрачалися на прочитання новин.
в квартирі Даньових батьків міні-філіал Майдану, на даний момент там живе 18 протестувальників, ми прийняли до себе Іванку, Ляся подалася до Соломії.

чи варто казати, що я би теж не проти постояти. та й з дому воно дійсно все якось моторошніше виглядає. я це ще по помаранчевій революції пам"ятаю. коли ввечері 23-го листопада пакувала речі в Київ, мама дивилася новини, після яких повторювала "може все таки не поїдеш", а я поїхала, і в поїзді було таке відчуття ніби ледь не на війну їду ))) та варто було вийти на Майдан, як сумніви, страх, переживання змінилися на ейфорію.

проте хочу записати спогади про( листопад, як завжди, з численними фотками )

якщо б я не не любила гучних слів, то сказала би навіть, що день був ідеальний.
вдосвіта приїхала мама. як же це класно - в 30 років мати маму, якій ще нема 50-ти! )
мама привезла великий шоколадний торт і подарунок він Наталочки merezhyvo - "Солодке печиво" Дарії Цвєк, перевидане недавно моїм улюбленим "Видавництвом Старого Лева". до речі, зі старим виданням пов"язані мої перші кулінарні рефлексії, що сягають в далеке напівсвідоме ще дитинство. я страшенно любила гортати фотографії в тій книжці, вони мені видавалися магічними, і мріяла навчитися готувати ті смаколики. та книжка безслідно зникла, позичили комусь, хто не повернув. й от тепер таке повернення!!!
Даньо здивував - крім обіцяного побачення подарував улюблені цукерки і веселі кульчики.
Іванка потішила - напередодні мого дня до ночі пекла печиво, аби потішити-подарувати вранці.
Олежик приготував із Даньовою допомогою смачнючий святковий обід.
по обіді Коханий витяг із поштової скриньки листи-відкритки від Людочки lulochek і Ксюші kolorovibreketu.
а потім був вечір для нас двох. мама залишилася з малюками, а ми заскочили в маршрутку й поїхали на Поділ. гуляли, кавували в Львівській майстерні шоколаду, гуляли-гуляли-гуляли, й на заході сонця повернулися додому )))

були на святкуванні Дня народження однієї прекрасної юної леді. я люблю цю людину настільки, що мрію, аби мої діти були схожими на неї.

чи можна побажати більше благословінь тій, яка сама є великим благословінням? і все таки, Лесю, нехай все життя Бог веде тебе за руку...


(знимка з мобільного)

оо, тааак, цьогоріч я була дуже чемною дівчинкою. бо Миколай ну дуже вже потішив! по-перше, вранці я знайшла під подушкою набір фарб, коробку трюфелів і коробку тофіфі, по-друге, на Даньовій роботі нам перепало вдвічі більше пакунків, ніж мало би перепасти (замість 3-ох аж 6 святкових комплектів цукерок), по-третє, кумася написала, що квитки є і вона приїде до Києва. Укрпошта сповістила мене, що для мене є бандероль, а там виявився неймовірно красивий подарунок від Олі bl_olen з Дніпропетровська: дві маленькі дзиґи, ложка і скринька, розписані петриківкою, яку я з дитинтсва ніжно люблю. і як Оля знала? Миколай передав?

ввечері Олег привіз із вокзалу передачу із Австрії для Уляни. величезна коробка австрійських солодощів, з-поміж яких був шоколад якоїсь приватної шоколатерії: чорний без цукру, з трюфелем, вишневим джемом і чилі - мммм... а ще - арахісове масло і півкілограмова пачка печивок із прянощами!!!

не сплю, чекаю поки спечеться сирник на завтрашнє свято. і мене потягло на спогади.

пам"ятаю як 18-го грудня три роки тому, заникавшись у забитий куток в одному з коридорів 2-го пологового будинку м.Києва, я ридала мамі в трубку: "ууууу, я ніколи не народжу, уууууу, я і новий рік тут зустрічатиму, уууууу, хочу додому, ууууу......" мама, як могла, намагалася мене підбадьорити: не переживай, Миколай принесе тобі подаруночок. маючи на увазі, звичайно, Любчика )))

коли я прокинулася суботнього ранку 19-го грудня, то вперше за багато років під подушкою не знайшла нічого. звичайно, Миколай не приходить до жінок у відділення патології вагітності, де їх по 6-8 штук в палаті, тусуються і стогнуть, мріючи чимшвидше розродитися. більше того, я прокинулася, почуваючись цілком прекрасно - і це засмучувало найбільше, бо вже ж так чекалося на ті перейми, на хоч якийсь біль. глухо було. як в танку. настрій - гірше не бувало. мама знов подзвонила, я сказала щось цинічне про подарунки... а опівдні до мене прийшли Даньо, Олег і Ляся. нанесли смачностей, ноут, аби я не скучала, й сказали, що в мене явно опустився живіт. подумала, що вони мене втішають, сама-бо нічого такого не помітила.

потім лікарка моя, з якою я домовлялася про роди, покликала мене на огляд. вона саме заступила на добове чергування. подивилася, усміхнулася багатозначно і сказала: ну, може, сьогодні й народиш, а може і завтра. досі запитую себе: що насправді означала ця її усмішка і ці слова? але нехай, що би вони не означали, але вже зовсім скоро я відчула потягування в попереку. сиділа на ліжку, вишивала (хоч і свято, але мусіла просто чимось зайняти руки), слухала теревені сусідок по палаті й боялася навіть думати, що це вже почалося.

телефон майже розрядився і я поставила його заряджатися. через якісь півтори години подзвонив мій брат, який перед тим 6 років був у ВБ, і ото напередодні повернувся в Україну. стали ми розмовляти. я ходила сходами вгору-вниз. не знаю скільки разів. спина боліла, а я собі тихо тішилася. потім сіла на лавочку в коридорі. просиділа добрих пів години. закінчила розмову. було десь приблизно 15.30. встала і відчула це - води!!! їх було багато, тому ні з чим не можна було сплутати. погнала в палату, телефон знову був майже розряджений. подзвонила лікарці, Даньові. перша примчала на огляд. підтвердила початок родів. але сказала, що Данила ще рано викликати. він збирався їхнати на Службу Божу, вона порадила йому так і зробити. але я попросила їхати до мене. і добре. не знаю, як була би без нього до 21 години.

в мене була ейфорія, тому болю я майже не відчувала. дівчата по палаті ще дивувалися, що я так бодрячком тримаюся - ганяю, збираю свої речі. але після клізми я вже не була така геройка, а коли в районі 17-ї спустилася в родзал, то почувалася згустком болю. мене шалено трусило. прямо зараз трусить, коли згадую. ходити було боляче. стояти теж. сидіти - взагалі. дуже хотілося прилягти. але цього не дозволяли, фітбол видавався знаряддям тортур. зараз розумію, що даремно тоді не слухала лікарку і не ходила, але тоді в мені не говорило ніяких поривів, інстинктів чи здорового ґлузду, тільки одне дике бажання - втекти із свого тіла. о 19 я вже умоляла про анестезію. саме Даньо був прийшов. тоді мені сильно-сильно полегшало!!! ох, 2 години розслабону, а з 21 знову почалося... цей проміжок пам"ятаю найменше. час повз повільно. пішли потуги, а мені не дозволяли тужитися і це був повний капець. блін, досі пам"ятаю цей біль...

близько опівночі мене накрили біленьким простирадлом і повезли в операційну. від лікарів я чула якісь уривки фраз: падає серцебиття, не тужиться, не старається. в операційній на мене дружно покричали з десяток чоловіків, хтось тримав за руку, хтось тиснув на дно матки, лікарка моя просила і сварилася. а я не могла зрозуміти, що вони всі від мене хочуть. був момент, коли мені вже все було по барабану. здавалося, це не закінчиться ні-ко-ли. але роди тим прекрасні, що рано чи пізно вони таки закінчуються. в 00.05 20 грудня в мене на пузі вже лежав синій Любчик. мені показали, як він був обвитий пуповиною. я думала, що в операційній я провела добру годину, а виявилося - не більше 15 хвилин... а далі шиття, остання година в моєму житті, коли я ще була "старою Оксаною". як тільки мене перевезли назад в родзал, де Даньо з Любчиком на руках чекав мене, і як тільки я почула його перше "еееее" - все, геть усе помінялося.

я довго не хотіла визнавати цих змін. але вони відбулися. за три роки бувало по всякому. та я ніколи не пошкодувала, що влізла в це. діти - це дуже, дуже, дуже кльово!!! вони приходять, щоби перевернути наш світ, наші уявлення про життя, пропустити нас крізь м"ясорубку і крізь сито, витрушують все зайве, руйнують стереотипи, витягують на поверхню найглибші комплекси й визволяють від них. діти звертаються до дітей всередині нас самих. і зцілюють цих дітей.

поки писала, сирник спікся, 20 число настало. з Днем народження, Любчику - моє велике дорогоцінне благословення!!!

час перетворився на суцільний вечір. не встигнеш прокинутися і випити ранкової кави, як вже темніє...

тиждень Даньових вихідних закінчився. далі знову все по графіку...

сьогодні був якийсь особливо напружений день, під кінець якого я спалила порцію шоколадних тріщинок, а потім втоптала більшу половину з них... сиджу зараз, наїджена і намагаюся зібрати до купи трохи думок.

не перестаю дивуватися, наскільки світосприйняття відносне. читаю зараз "Кульбабкове вино" Рея Бредбері. розтягую, бо ця з тих книг, котрі не хочеш, щоб закінчувалися, і вже навіть під час читання, паралельно із захопленням, є трошки суму від того, що буде кінець. один із ключових моментів історії - Машина Щастя. як же влучно описаний цей механізм, за яким діють всі закони нашого щастя! відчуваю цю влучність хребтом, але бракне мізків описати це словами. щастя має початок. і має мати кінець. інакше воно знецінюється. а ще: мрії - це щастя. але більшим за них є щастя буднів - все те, що вже є з нами. можна мріяти про Париж чи дорогі парфуми, та зрештою, багато про що можна мріяти. і при тому не цінувати романтики щоденних дрібниць...

до мене ця книжка прийшла неспроста саме зараз. всередині накопичилося трохи втоми, і я мала би всі шанси бачити себе і своє життя крізь гори змінених підгузок, прання, прибирання, улюлюкання, готування їжі. все це могло би здатися мені нудним, банальним, безкінечним. проте я дивлюся на це інакше. стараюся затримувати відчуття чоловікових обіймів і колючих поцілунків, запах його волосся, ранкові потягуськи Любчика і Терезки, дитячий сміх, кумедний Любчиків голос, сплячу Терезку, її зворушливі рученята... мене надихає, коли Даньо дякує за будь-які мої зусилля, і коли Любасько їсть щось, задоволено протягуючи "сьмаааакотааааа". а таких моментів значно-знааачно більше за буденну монотонність мамського життя.

минулого четверга відсвяткували Данів день народження, а в суботу Терезці виповнилося
( 6 місяців )

ще один день минув. ще один день народження. останній, що починається з цифри "2"... третій під ряд без Даня. за останній рік в мене з"явилася ще одна дитина - це найголовніша зміна :) може, трохи порозумнішала, трохи повправлялася в смиренні, ще більше закохалася в свого чоловіка, краще освоїла вміння радіти тим, що тут і тепер; приймати себе й інших такими, як є...

дякую всім за привітання. цього року їх особливо багато, і всі вони особливі-особливі!!! дякую тим, хто прислали відкритки, тим, хто написав смс, і тим, хто дзвонив! дякую за всі чудові пости на стіні у фб і за вітальний коментар тут в жж ))) дякую всім, хто подумав про мене, і тим, хто згадав у молитві! дякую тим, хто хотів привітати і забув :) повірте, я відчуваю всю вашу любов і дуже-дуже ціную вас! кожному подумки відсилаю шматочок мого серця!

в принципі нічого надзвичайного я не сотворила, але поділюся, може, ще хтось скористається цим простим, але бомбезним рецептом.



я дуже хотіла сама спекти торт Любчикові на день народження. але в мене вічна проблема з кремами. влітку був вдався смачним трюфельний тортик, але зараз не даємо Любаськові шоколаду, тому цей варіант відпав. і тут гарну пораду (а головне надала моральну підтримку!) мені підкинула rysika: перемастити коржі збитими вершками. мені здавалося, що збити вершки в піну це щось анріал, серйозно. Рися відкрила мені кілька секретів. отже,
( власне рецепт )

якось багато років тому, прийшовши до церкви,  я вкотре сокрушалася з приводу своєї самотності. і поміж тим погляд мій впав на дуже симпатичного хлопця. просто таки втілення моїх дєвічіх грьоз. "о, Господи, ось стоїть такий гарний хлопець, чому би Тобі  не зробити так, щоб ми почали зустрічатися. якби Ти дав мені такого чоловіка, я була би на вершині щастя". треба сказати, хлопця того я зовсім не знала, тільки часто бачила в храмі, він дуже елегантно одягався, стримано поводився, ну, а додумати решту вже не складало для мене труднощів )))) я молилася про це настільки гаряче, наскільки й твердо вірила, що такі хлопці на таких дівчат, як я, не звертають найменшої уваги. словом, я знала: це НЕРЕАЛЬНО!

яким було моє здивування, коли одного зимового післяобіддя я поверталася від подруги з Теремків у холоднющому і деренчливому тролейбусі, від чого я впала майже в транс, а на зупинці біля бібліотеки Вернадського на вільне сидіння біля мене сідає оцей молодик!!! і не просто сідає! а вітається, каже, що часто бачить мене в церкві, а ото побачив у тролейбусі і вирішив познайомитися ))) щастю моєму не було меж, всередині я вся підстрибувала і пищала від дикого восторга! за секунду в моїй голові виникла велична подячна ода Богові за почуті молитви! уявляю, як Господь, потішався в той момент, дивлячись на мене. не встигли ми доїхати до Либідської (а хто не знає, це тривало від сили 10 хвилин), як я вже знала всю бурхливу історію його освітніх потуг і плани на подальшу боротьбу з несправедливістю та тупістю в нашій державі. і молилася я тоді тіки про одне: Господи, нехай він не йде на метро!!! але він так втішився, коли дізнався, що я в метро, і добре, що сказав, що йому до Майдану, бо вже на Льва Толстого я змилася на іншу гілку :) витримати його тарабанину про себе красівого, вумного і справедливого від Либідської до Льва Толстого було не просто. але щойно я з ним розпрощалася, як в прямому сенсі слова ПОБІГЛА чимшвидше на Палац спорту через перехід )))) на небі напевно всі святі реготали від цієї сцени, тримаючись за животи!

після того випадку, котрий я згадую зі сміхом, я була обачніша зі своїми молитвами. і більше не була така впевнена, шо отой чи отой хлопець, якого я зовсім не знаю, мені на сто відсотків підходить. і Бог по-своєму відповів на це, подарувавши мені чоловіка, про котрого я довгий час думала, що він  на 100 % мені не підходить ))) та вже після нашого знайомства і першої розмови я тільки переконалася, що нічого я не розумію в чоловіках. 

( сьогодні мій коханий... )

таким був цей фантастичний, неймовірний, насичений і найкращий рік мого життя! 



а таким було наше сьогоднішнє маленьке святкування. 13 людей тільки найнайближчих рідних в одній хаті. так шо не дивуйтеся безладові на фоні і тому, що фотографувала я з однієї точки - більше просто не було місця :) моя мама спекла чудовий торт. Даньова мама наробила смачнючих голубців. Соломія, Даньова найстарша сестра приготувала і організувала решту свята включно з прибиранням після урочистої частини. словом, мене неабияк тішить, що наша дитина росте оточена такою щирою турботою і любов"ю! :)