oksamytka: (o)
продовжую вчитися. зараз воно приносить велику користь для мене і моєї сім"ї, сподіваюся, в майбутньому принесе користь ще для когось. сьогодні була на семінарі-тренінгу на тему "як виправити негативну поведінку своїх дітей". наслухалася розумностей від доктора-педагога. набралася натхнення і
ще дечого )
oksamytka: (o)
випадково натрапила на каналі National Geographic на передачу «Тубільці в Англії». суть її в тому, що 5 чоловіків із острова Танна (країна Вануату, знаходиться в Тихому океані), де живуть в диких умовах, приїжджають до Британії подивитися на сучасну цивілізацію і відчути її блага на собі. тобто їх привозять у ВБ, аби вразити мощю цивілізації.

чесно кажучи, розраховувала побачити дикунів, які на всі технологічно-прогресивні досягнення дивитимуться з відкритими ротами, наподобі фільму "прибульці з минулого"... а побачила зовсім інше – людей. дуже близьких до справжніх автентичних людських цінностей. значно ближчих і мудріших, ніж британці. цих тубільців не вразив унітаз зі зливом, телефон чи телевізор так, як те, що своїх свиней фермер, у якого вони гостювали, запліднює штучним шляхом. причому здивував не рівень сільськогосподарських технологій, а протиприродність такої процедури. наприкінці, коли тубільці прощалися з мешканцями містечка, вони розповіли про своє буденне життя на острові, і сказали: ми щасливі. то були дуже щирі слова. а я захоплювалася цими тубільцями, бо для щастя їм не треба робити кар’єру, відвідувати модерні виставки і покази фільмів, мати розкішний будинок, начинений технікою. вони не захланні до того, чого не мають. і направду вміють радіти буденними дрібницями.

кілька днів перед тим читала статтю про багатіїв, які всіма зусиллями намагаються скоротити населення Землі, бо начебто народження дітей загрожує планеті глобальним потеплінням. скорочувати населення вони прагнуть саме в країнах так званого «третього світу», й зокрема на таких островах, як Танна. чомусь багаті «західняки» переконані, що ті люди, котрі цілоденно працюють тільки заради того, щоби прогодувати себе і близьких, не мають Інтернету, дорогих авт і не просирають свої гроші в казино – дуже нещасні. тому треба їм «допомогти». стерилізувати, вакцинувати, знищити. за благородними намірами криється якийсь незрозумілий тваринний страх. бачу, що нещасні не ці «дикуни», в яких не тече гаряча вода з водопроводу, для яких хліб тричі на день - розкішна їжа. вони якраз дуже багаті. мені шкода тих мультимільярдерів, які мають усе-усе і, стоячи однією ногою в могилі, бояться немовлят, бачачи в них загрозу для своїх мільярдів. ці люди бідні і дуже-дуже нещасні...
oksamytka: (o)
у сусідньому будинку сьогодні було весілля. вхід до під’їзду прикрасили ялиновими гілками, квітами, стрічками. на всю вулицю лунали мелодії у виконанні музикантів (зловила себе на думці, що хотіла написати означення «живих» чи «справжніх», але хіба музиканти можуть бути інакшими? дивно, чомусь останнім часом потрібне таке от уточнення, що музика – жива, а не якась інакша), приїхав молодий із родиною, і почалися «торги» на брамі. вдавано сперечалися, сміялися, висміювали одні одних, випили по чарчині, стороні молодого довелося розщедритися на паперові компліменти (солідний мішок, щоправда, не знати якого номіналу). спочатку вийшла підставна наречена, після ще одного сеансу торгування – справжня. разом з дружками вклонилася нареченому і дружбам, пришпилила весільний букет до його піджака, запросила до хати. десь за пів години вони знову вийшли. музики грали традиційних пісень, мами окропили молодят свяченою водою, посипали пшеницею і цукром, розбили тарілку – на щастя. і потому весільна процесія, очолювана трьома музикантами, рушила до церкви пішки…
 
я спостерігала за всім тим дійством із вікна із щирим замилуванням і трепетом. у селах ще збереглася така традиція проводжати молодих до шлюбу. а от у містах це з кожним роком відходить. у Києві живу вже 10 років і не можу пригадати, щоб бачила там щось подібне, хоч на весіллях була не раз. напевно на Наддніпрящині є якісь свої перед шлюбні традиції, про які я не знаю, а всі ці брами-викупи то суто наше, галицьке. але навіть у Тернополі не раз чула від подруг: не хочемо отих благословень чи щоб бабці завивали, не хочемо білої сукенки, фати, бо все це попса, бо ВСІ так роблять. був час, коли і я була проти всієї цієї зашкарублої (на мій тодішній погляд) традиційності, і своє весілля бачилося оригінальним, а головне – не таким, як у ВСІХ.

та коли Даньо запропонував одружитися і ми почали планувати весілля, я вже знала напевно – організуємо цей день за всіма канонами. відійшло на другий план бажання виділитися, бунтувати проти традицій, робити щось наперекір. не тому, що не хотілося конфліктів з родиною чи боялася осуду з боку гостей (впевнена, оригінальність вони би оцінили навіть швидше за традиційність), і не тому, що ліньки було «покреативити». просто на той час я зрозуміла й оцінила наші весільні традиції, котрі багато століть передавалися з покоління в покоління. прикро, коли з цими переданнями загубилася суть традицій, перетворивши їх спочатку на порожнє і безсенсовне (для їх учасників) шоу, а згодом – на примітивний застарілий обряд. біла сукня і біла фата стали банальністю. хоча моя тітка ледь не втратила свідомість, коли я пожартувала з нею, що не одягатиму фати під вінець.

«та ти шо! – вигукнула вона, – ти ж не розведена і не вдова!». а кого це зараз хвилює, – подумала я. – розведена, вдова… якщо справжня символіка білого серпанку – чистота – перетворилася на міфічну чесноту? а фату дозволяють собі одягати не тільки ті, які задовго до весілля розпрощалися з цнотою, але й розведені, і навіть вдови! я не маю права осуджувати нікого: ні тих, хто вдягає фату без розуміння її суті чи під тиском рідних, ні тих, хто її не вдягає на знак протесту проти традицій. я мрію, щоби наші традиції й далі передавалися з покоління в покоління зі справжнім розумінням їхнього сенсу. вірю, що таким чином передається щось більше, ніж схематичне повторення слів, жестів, знаків. але не буду казати що саме, щоб не надавати цьому посту пафосного забарвлення :)
oksamytka: (o)
скільки себе пам’ятаю, чекаю на щось. починається грудень – чекаю святого Миколая, минає 19 грудня – чекаю Нового року, після нього чекаю Різдва, потім Василія, потім – Йордан. все – далі чекаю весни. в березні чекаю коли нарешті розтопиться сніг, і температура повітря буде настільки високою, що можна буде постійно ходити без шапки. в квітні чекаю Великодня. минає Паска – чекаю дня народження. літа майже ніколи не чекала, якшо на нього не припадали якісь особливо очікувані події, типу поїздки на море чи в гори. весна минає настільки швидко, що літо приходить само – не очікувано. і тоді починаю чекати коли нарешті минуться червневі дощі, в липневу й серпневу спеку чекаю перших холодів і першого осіннього дощику. ще коли жила в Тернополі, дуже чекала на Успіння – наш міський празник, мама за тиждень починала напікати різних сухарів і пляцків, а в сам день 28-го серпня до нас з’їжджалася ціла родина, і було весело-весело!!! восени хочеться, щоб чимшвидше настали зимові свята. а далі – все по колу. під час навчання в школі чекала канікул, в університеті – поїздок додому. зараз щодня чекаю 14.40, знаю що в цей час закінчується Данів робочий день і він вирушає додому. не хочу бути банальною і пафосною, але виходить, життя – то чекання…

навесні першим з усіх плодоносів зацвітає кизил. його ще називають чортовим деревом, бо за легендою, коли Бог створив світ – запропонував чортові обрати собі дерево. а той спокусився раннім зацвітанням кизилу й обрав його. але Бог перехитрив чорта, бо виявилося, що плоди кизилу достигають восени останніми. отак дочекаєшся цвітіння кизилу, а потім довго-довго не можеш дочекатися плодів, а в той проміжок стільки всього відбувається!!!...


oksamytka: (ангел)
дедалі частіше зустрічаюся з недовірливим ставленням людей до шлюбу, до подружжя, до того, що це може бути всерйоз і надовго. думаю, причина не в тому, що нещасних шлюбів стало більше, ніж то було 100 чи 200 років тому і раптом всі заговорили, що сім'я як така відживає. таке ставлення - це більше результат того, що нещасні шлюби стали помітніші за щасливі, бо про них більше говорять. те, що шлюб закінчиться погано стало майже природною закономірністю, от як та: вступиш у воду - підеш на дно.

саме тому рішення повінчатися нагадує рішення Петра піти на зустріч Ісусові по воді. і все добре поки в серце не закрадеться сумнів, байдуже який, але впустивши його - починаєш тонути. і добре, якщо в цьому панічному стані вистачає сили закричати: "рятуй мене, Господи!", дуже шкода, що багатьом не вистачає для цього любові, надії, віри, відваги...
oksamytka: (ангел)

зруйнувати наш світ, бо ми самі його руйнуємо. ще тиждень тому я думала про якісь такі дрібниці (мобільний забула вдома, кіно подивилася...), а зараз думаю про війну, про те, якою реальною вона стала якось так несподівано. принаймні для мене, бо я (наївна!) так вірила в світову диктатуру права, а тепер це право виявляється безсилим, тремтить перед агресором, як кролик, бо йому такі важливі нафта, газ і добрі відносини. ще тиждень тому я була переконана, що в ХХІ столітті вони ніколи не дозволять собі того, що могли дозволити в ХХ, але, видно, світ відтоді не дуже змінився. і люди не змінилися. я думаю про те, як колись жінки проводжали чоловіків на війну. ще тиждень тому це було якимось історичним фактом, чимось з кіно й підручників з історії, а нині таким реальним. як українка я мала би думати про Україну, але як жінка думаю про Даня, як сестра думаю про Олега, про те, який це був би біль відпускати їх - таких дорогих серцю - під кулі, під бомби...

oksamytka: (Default)

вчора подивилася два фільми: "Свято любові" і "Будинок біля озера". обидва не нові, зате цікаві. кожен по-своєму. дуже американські. колись прочитала в 

[profile] hudozhnytsya про те, що в американських фільмах головні герої завжди одружені або зустрічаються не з тими, кого кохають. подумала, а шо - так і є. вчорашні два фільми ще один зразок такого казусу. 

покликанням першого було показати різні прояви любові, другого - те, що любов долає час. значить кетрін заміжня за бредлі, але кохає даму, причому закохується від того, що остання вщіпнула її за сідницю, погладила по коліні і поставила їй романтичну пісню, а - ще помітила, що в неї красиві карі очі. 

 

 

oksamytka: (камінь і я)
цей епізод - один із моїх найлюбленіших в Євангелії. сьогодні, коли о.Тарас вітав нас із державним оформленням шлюбу, він згадав про те, як Ісус перемінив воду у вино. 

дорогою додому думала знову над цим уривком. він чудовий тим, що в ньому вже не вперше віднаходжу щось нове й особливе. цього разу збагнула, що цей уривок може стати гарним поясненням любові. 

перше почуття між двома людьми - п'янке, мов вино. вони п'ють його жадібно, з насолодою, але воно, як і вино в Кані, закінчується. одні розводять руками й лишаються з тим, що є, а інші просять допомоги в Ісуса. Він завжди допомагає. проте ніколи не дає нове вино так, ніби вичакловує його з повітря. Він потребує зусилля - наносити води. 

у відносинах двох людей, вино кохання яких раптово скінчилося, вода, яку вони носять - це щоденні вчинки любові. і тільки коли глеки будуть повні, Ісус перетворить їх на вино - значно краще і смачніше за те, що було до Нього :))) 

Profile

oksamytka: (Default)
oksamytka

June 2014

S M T W T F S
1234 567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 23rd, 2017 09:41 am
Powered by Dreamwidth Studios