oksamytka: (мама)
[personal profile] oksamytka
якщо б ви жили в Тернополі й у вас раптом поламалися б усі годинники, почувши сигнал повітряної тривоги, ви б точно знали: середа, 15.00. я чула його в цей день і в цей час багато років, і донедавна, приїжджаючи в гості до батьків та чуючи цей звук - а чутно його в будь-якому куточку міста - сприймала його як ностальгічну тернопільську фішку. в Києві я жодного разу не чула, щоб перевіряли подібні сигнали. а ще я сприймала цей сигнал як певний анахронізм. останні тижні я жила з молитвою про те, аби таким він і залишився.

були дні і були ночі, коли я напружено вслухалася в гул літаків у небі. розумію, що це все від перенапруження і страху, які не мали майже нічого спільного з реальністю. але моя уява завжди була схильна малювати найстрашніше. дуже багато паніки лилося з фейсбука. численні перепости про бомбосховища, тривожні валізки і запаси антибіотиків-набоїв-консервів з одного боку, та двоє малюків на руках - з іншого - додавали чимало кортизолу в кров.

дивно, наскільки меч, занесений над головою, але не опущений, викликає спротив і тремтіння спочатку, а потім вимикає емоції. і хоч меч продовжує висіти, ти потрохи звикаєш жити із цим новим відчуттям. дивно.

я не складала тривожну валізку. були моменти, коли от-от збиралася почати, але діло не дійшло навіть до видобуття рюкзаків із шафи. не знаю, що це: безпечність чи просто впали вже якісь психічні шлагбауми, чи це підсвідоме небажання сприймати реальність. на даний момент я не в стані відчаю, не боюся на фізичному рівні. як і в попередні місяці - продовжую молитися. і вірити. з голови не виходить, що вдруге історія повторюється як фарс. таким і є відчуття: ми в театрі абсурду, спостерігаємо за якимось фарсом божевільного режисера, і не можемо ніяк вплинути на хід цієї вистави.

всі ці події змусили знову і знову замислюватися над вічним. я вкотре усвідомила, наскільки дорожу сім"єю. Даньо і діти, як вони будуть переживати різні важкі обставини, - перше, про що я думала, коли серце стискалося від страху. не знаю, наскільки це реально, але мені здається, я не боюся смерті. боюся вмирати. але ще більше боюся бачити довге тягуче вмирання найрідніших і усвідомлювати своє безсилля. і ще - боюся перетворитися на істоту з єдиними тваринними інстинктами.

часто ловлю себе на тому, що коли випадає вільна хвилина для своїх думок, перебираю в пам"яті обличчя хлопців і чоловіків з Небесної Сотні, пригадую їхні імена. не знаю, чи можна назвати це молитвою. свідомо я не молюся за них, чомусь є незбагненне внутрішнє переконання, без раціональних пояснень: ми більше потребуємо їхніх молитов. я просто не можу не згадувати їх. те, що почалося в останні дні зими, не дало можливості вповні відстраждати за нашими героями або хоча би від душі виплакатися. все це ще всередині, і з цим я теж вчуся жити.
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

oksamytka: (Default)
oksamytka

June 2014

S M T W T F S
1234 567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 25th, 2017 02:31 pm
Powered by Dreamwidth Studios